Це четвертий випуск серії “Найголовніші богослови християнства”, яка складається з п’яти частин. Ця серіє пояснює вибір кандидатур Тревіна Вакса для неї. Ми дослідимо кожну з цих особистосей, щоб зрозуміти, чому Тревін та інші вважають їх такими впливовими. Перші три публікації були про Афанасія, Августина Блаженного та Тому Аквінського.
Для тих, хто хоче глибше поглянути на особистості Кальвіна і Лютера, у мене є курс на YouTube на цю тему.
Жан Кальвін був невисоким французом, який провів своє життя в місті, яке не завжди віддавало йому належне. Майже одразу він потрапив під критику під час виконання своєї ролі в Женеві, втратив роботу через боротьбу з таїнствами, його зібрав докупи Мартін Буцер і неохоче він повернувся до Женеви, щоб завершити там реформацію. Також він написав книгу з богослов’я, яка до сучасних часів була найбільш широко видаваною та читаною в англійському перекладі: “Інститути християнської релігії”.
Насправді роль Кальвіна в реформаторському мисленні була настільки ключовою, що його ім’я стало синонімом руху, хоча він не був його засновником чи найвпливовішим голосом до кінця свого життя. Зокрема, носії англійської прийняли назву “кальвініст” з гордістю, тоді як противники реформаторських ідей завжди писали проти “кальвіністів” у своєму середовищі.
Але що вирізняло Кальвіна поміж інших як, можливо, найвпливовішого богослова Реформації?
Кальвін, але не Лютер?
Коли Тревін Вакс вперше опублікував свій список топ-п’яти богословіва, мабуть, найбільш суперечливим моментом у списку став вибір Кальвіна, а не Лютера. Я погоджуюся з його вибором (як і багато вчених, не всі з яких є реформаторами), тому потрібно сказати кілька слів про те, чому Лютер не стоїть вище Кальвіна.
Дискусія зводиться до того, як визначити важливість богословської фігури. Ніхто не сумнівається у впливі реформації Лютера. Ми можемо з легкістю зазначити, що без Лютера не було б Кальвіна, а тому, насправді, не було б протестантизму. Його протистояння Священному Римському Імператору є знаковим, ледве не мікрокосмом самої Реформації.
Все ж вплив Лютера обмежений декількома факторами, не останнім з яких є те, що небагато протестантів сьогодні поділяють його богословську позицію щодо кількох речей, окрім доктрин благодаті, виправдання та Закону. Його вчення про таїнства є унікальними для лютеранського висловлення віри та є яблуком розбрату між лютеранами та багатьма іншими протестантськими деномінаціями. Погляди Лютера на хрещення також залишили багатьох поза його визначенням таїнств, і він зберіг ненормально високу думку про Марію серед інших реформаторів.
Отже, якщо ми будемо тлумачити слово “найвпливовіший” як “той, хто вплинув на початок Реформації”, то, очевидно, Лютер буде на першому місці. Але це було б невдалим визначенням, бо насправді це б означало, що лише Лютер може відповідати цьому визначенню, що навряд чи є предметом дискусії.
Натомість ми повинні взяти слово “найвпливовіший” у ширшому сенсі, щоб визначити тих, хто формував мислення більшості людей протягом століть. Хто продав найбільше книг, породив найбільше рухів поза межами свого безпосереднього контексту і навіть вплинув на найбільш ворожі ідеї проти свого богослов’я? (Звичайно, не всякий вплив є позитивним.)
За цим визначенням багато істориків неохоче надали б перевагу Кальвіну, а не Лютеру, але знову ж таки не в тому сенсі, щоб принизити життєво важливе значення Лютера для Реформації та євангельської історії. І все ж, враховуючи міжнародний вплив кальвінізму – як за часів Реформації, так і сьогодні, в таких місцях як Корея – більшість поставили б особу Кальвіна перед Лютером. Але не без смутку, що ми не можемо помістити їх обох у список.
Ще одним важливим фактором є те, що інша домінуюча теологія євангелізму, армініанство, сама була породжена відмовою від певних пунктів реформатського богослов’я, і армініанство завжди вважало кальвінізм своїм головним супротивником. Весліанська, баптистська та конгрегаційна церкви, які сповідують армініанство, завжди будуть протистояти Кальвіну і рідко Лютеру. Дух кальвінізму в цих групах значний і вагомий щодо рішення про вплив Кальвіна.
Отже, з огляду на ці умови надання переваги Кальвіну над Лютером засновується не лише на тому, що ми хочемо відзначити Кальвіна, але й на ширшому погляді на впливові богословські течії в євангельському християнстві. Вплив Кальвіна як на прихильників його богослов’я, так і на супротивників є неперевершеним з ранніх поколінь Реформації – принаймні в тій мірі, в якій ім’я Кальвіна стало синонімом подальшого розвитку реформаторського мислення.
Але, якби ми розширили список з 5 до 10, навряд чи потрібно було б говорити, що Лютер легко потрапив би в список. А зараз ми зупинимося на особі Кальвіна.
Кальвін і Женева
Незважаючи на весь його пізній вплив на протестантів і євангелістів, Кальвін не належав до жодної з груп більшу частину свого життя. По-перше, він був наймолодшим із реформаторів першого покоління. Він був настільки молодим, що багато хто вважає його учасником другого покоління. На час його навернення, Реформація вже тривала більше десяти років, і реформаторський рух – як ми пізніше його назвемо – вже був у розквіті під впливом Цвінглі та Буллінгера у Цюріху, а також в інших містах Швейцарії.
Коли Кальвін прибув до Женеви в 1536 році, він також опинився у напруженій богословській ситуації, ускладненій політикою. У 1531 році, під час зростання реформаторської ідентичності в Цюріху, в місто ввійшли армії, вбили Цвінглі на полі бою та відновили католицизм. Зі смертю Цвінглі зникла ймовірність того, що Цюріх стане реформаторським Віттенбергом, формуючи виключно реформатські думки. Швейцарский регіон залишився в хаосі, потребуючи того елементу, який відновить цей процес та забезпечить майбутнє.
Одним із кроків, зроблених містом Берн, наприклад, була анексія Женеви та примусове насадження там протестантизму замість католицизму. Женева була франкомовною (на відміну від німецькомовних Берна та Цюріха) і підпорядковувалася герцогу Савойському протягом століть. А Берн мав велику армію та жагу реформ. Єдине, чого не вистачало Берну, це можливості відправити туди франкомовних пасторів, щоб сформувати тепер вже протестантську церкву в місті.
І от з’являються Кальвін і Фарель, двоє французьких вигнанців, які ще у Франції прийняли ідеї гуманізму, потім Євангелії і, врешті, розірвали стосунки з протестантською церквою. Французький король агресивно виступив проти протестантизму, і Кальвін і Фарель були змушені тікати. Берн працював з Фарелем раніше і тому викликав його до Женеви. Через своїх друзів Фарел був знайомий з Кальвіном і дуже потребував його допомоги. Після кількох м’яких ударів божественної погрози Кальвін погодився.
Проблем у цих чоловіків було чимало: їхня молодість, значний мовний бар’єр, Фарел був сумнозвісним гарячим головою, Кальвін був фактично ніким та трохи снобом, коли йшлося про освіту, а місто Женева не було цілковито задоволене тим, що його змушують до Реформації, хоча воно цього не просило.
Отже, Кальвін провалив свою першу спробу лідерства в Женеві, не лише через власну впертість, хоча вона і не допомогла. Коли він повернувся до Женеви в 1541 році, він вже був мудрішим, одруженим і невпинно займався письменницькою роботою.
Кальвін – молодший брат
У цьому складному швейцарському світі Кальвін почав відстоювати реформаторську віру. Тим не менш, навіть після того, як йому дозволили повернутися в Женеву, він не одразу став головним голосом у швейцарських регіонах і, звичайно, не в усій Європі. Це все ще буде, але на даний момент він був молодшим братом таких особистостей, як Буцер, Буллінгер та інших лідерів, які мали більше досвіду та більше важелів впливу в інших країнах.
Здавалося, що Кальвін ніколи не дратувався за таких обставин, і його життя відзначене його готовністю співпрацювати з іншими містами та реформаторами, щоб привести до єдинства реформатську віру. Його листи до цих людей відзначаються як колегіальністю, так і готовністю запропонувати власну точку зору. Вони також виявляють його бажання вчитися у своїх колег-реформаторів з інших міст. Однак ми жодного разу не бачимо, щоб Кальвін коли-небудь намагався взяти на себе роль, подібну до ролі Лютера, де всі дороги ведуть до його дверей, усі думки передаються йому на розсуд.
У цьому сенсі реформатський рух завжди був радше групою братів, і якщо ви коли-небудь жили з братами, ви знаєте, який бунтівний дух може бути в домі. Вони не завжди ладнали, а коли сварилися, то не завжди робили це з любов’ю. Буцер та Буллінгер – кожен з них мав право називатися найвпливовішим голосом ранньореформаторського богослов’я – так сильно посварилися, що Буллінгер назавжди запідозрив Буцера в тому, що він є крипто-лютеранином щодо розуміня таїнств. Але в безладі цього спільного життя Кальвін та інші формували основні тези реформаторської перспективи.
Вплив Кальвіна на богослов’я
Отже, Кальвін був молодшим братом, але він не пас задніх в родині. На кінець свого життя він став провідним голосом у ширшому реформаторському світі, який почав поширюватися в Шотландії, Англії, Франції та Нідерландах. Значна частина його впливу зводиться до двох основних факторів: зрозумілй стиль письма та переклад його праці “Інститути християнської релігії” іншими мовами, особливо англійською.
За словами Кальвіна, він був не ідеальний, і, як і в будь-якого іншого богослова, у нього бувають моменти, допомагає рівно настільки, наскільки й заплутує. Але, порівнюючи з ширшими протестантськими творами, Кальвін є найчіткішим і найзрозумілішим з майже усіх інших протестантських голосів. Лютера, наприклад, дуже цікаво читати, але його думки скачуть, ніби кролик. Також він зловживає гіперболами так часто, що може здатися, що він суперечить своїм власним твердженням (принаймні спочатку). Буцер, навпаки, був настільки багатослівним, що люди в його часи по-злому шуткували щодо його нездатності триматися суті.
Відкрийте роботи Кальвіна, і ми знайдемо щось інше, навіть через 500 років і в перекладі. Освіта гуманіста, отримана Кальвіном, дала йому інструменти, щоб підвести свого читача до думки, яку він хотів висловити. І коли Кальвін висловлював свою точку зору, то часто робив це дуже обережно, рідко використовуючи недоречне слово. А коли він все-таки загрузне в абстрактних або багатослівних питаннях, то не затримається там надовго. Він також мав унікальне терпіння – героїчне в будь-якому столітті і особливо за сьогоднішніми стандартами концентрації та уваги – редагувати та допрацьовувати свої “Інститути християнської віри” протягом усього свого життя.
Але найголовніше для англійських читачів те, що твори Кальвіна були найбільш значущими богословськими текстами, надрукованими в Англії на кінець правління Єлизавети I. Твори інших реформаторів залишилися написаними латиною, яка все ще була живою мовою для науковців, але унеможливлювала вивчення їхніх робіт пересічними громадянами. Невдовзі навіть вчені мужі перестали писати латиною. Кальвін, навпаки, не лише писав латиною, але й працював над власним перекладом “Інститутів християнської віри” на французьку мову – це світ, до якого німецькомовні реформаторські голоси не могли залучитися.
Таким чином, на кінець свого життя Кальвін став домінуючим міжнародним голосом реформатського богослов’я. Він не був засновником реформаторського руху, і його ніколи не вважали єдиним лідером Реформації у всіх аспектах. І все ж його вплив був невипадковим, як ми можемо сказати сьогодні. Це було результатом його значних здібностей пояснювати, захищати та публікувати “Інститути християнської віри” для тих, хто навчався для пастирського служіння.