У неділю мене розбудив телефонний дзвінок від друга, який повідомив мені новину, яку я ніяк не очікував почути: що мого друга і колишнього студента було вбито, його збила 18-колісна вантажівка, коли він допомагав автомобілістам, що застрягли на узбіччі шосе. Перед горем була зневіра. Я продовжував запитувати: «Що?» І через кілька годин я плачу кілька хвилин, а потім думаю: «Стривайте? Це справді сталося?» Це не здавалося реальним. Я думав, принаймні, на долю секунди, чи не зрозумів я новину хибно, може, мій друг готується, як і будь-якого недільного ранку, проповідувати Євангелію Ісуса Христа, що все це просто якась помилка.
Це звичайна реакція, я знаю. У тих із нас, кому доводилося розповідати людям про смерть близьких, була така сама реакція: «Не може бути! Мабуть, це якась помилка!» І всі ми, котрі втратили близьких, знаємо, що це відчуття нереальності зберігається. Протягом кількох місяців після смерті бабусі я ловив себе на тому, що набираю її номер телефону. Одна знайома вдова розповіла мені, що навіть через роки після втрати чоловіка вона все ще перевертається вранці, очікуючи знайти його поряд, тільки для того, щоб її вразив вигляд його порожньої подушки і різке нагадування про те, що він пішов.
Чому так?
Смерть не має бути реальною
Мені здається, що втрата тих, кого ми любимо, не відчувається реальною насамперед тому, що так не має бути. Як би ми не казали собі, що смерть — це лише частина життя, що люди — лише частина того ж циклу, що й решта Землі, це просто не звучить для нас правдою, принаймні в ті моменти, коли коли ми зіштовхуємось із цим у нашій психіці, а не в наших теоріях. Втрата людини — це більше, ніж просто вир нашого оточення, що постійно змінюється. І любов до людини здається чимось, що має бути постійним. Людина видається чимось більшим, ніж просто тип загального цілого. Кожна людина здається унікальною та незамінною — історія, яка може відгукуватися в житті інших людей, але ніколи не може бути переказана таким же чином.
Втрата тих, кого ми любимо, не здається реальною насамперед тому, що так не має бути.
Хтось скаже, що це стадія «заперечення», заперечення того, що є незаперечним для кожного з нас, і що ця відмова дивитися фактам в обличчя — це знеболювальне, яке утримує нас від боротьби з неминучістю смерті. Чи може це бути частково правдою? Так. Чи це описує всю ситуацію? Ні.
Ісус журився через смерть друга (Івана 11:35). Смерть – це ворог, фактично «останній ворог» (1 Кор. 15:21). Смерть приходить до нас, як каже Писання, «через Адама» (Рим. 5:12). Але щось в нас знає, що вигнання один від одного — вигнання від Древа Життя — не таке, як було спочатку. Іноді люди кажуть тим, хто в печалі: «Не засмучуйтесь, що вони пішли. Радійте тому часу, який ви провели разом». У цьому є частка правди, безумовно. Ми повинні розглядати життя тих, кого любимо як дар, і ми не повинні приймати його як належне. Але навіть у цьому випадку щось у цьому почутті є хибним.
Від почуття нереальності втрати того, кого ми любили, ми «зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла» (Рим. 8:23). У цьому відчутті нереальності ми, здається, усвідомлюємо, що все не так, як мало б бути, що ми щось втратили — спільність один з одним, яку не можна розірвати, бо вона зосереджена навколо спілкування з Богом біля Древа Життя. Але ми збилися з дороги (Бут. 3:24).
Інтуїція та глибша реальність
Є ще одна причина, через яку втрата близьких здається нам нереальною, і це тому, що в якомусь важливому значенні це нереально. Я не маю на увазі, звичайно, єретичне вчення про ілюзорність страждання та смерті. Але ми сповідуємо разом з усіма ортодоксальними християнами протягом століть: «Вірую у спільність святих». Посилаючись на ототожнення Бога з «Богом Авраама, Ісака та Якова» — навіть через багато часу після їхньої смерті, Ісус зауважив: «Він є Бог не мертвих, а живих» (Марка 12:27). Тут Ісус кидає виклик нашій схильності говорити про тих у Христі, кого ми втратили, у минулому часі. Не «я любила його» чи «я любив її», а «я люблю…»
Є ще одна причина, через яку втрата наших близьких здається нам нереальною, і це тому, що в якомусь важливому значенні вона не є реальною.
На рівні нашого найглибшого серцевого знання відчуття, що смерть близької людини у Христі «не реальна», не є запереченням реальності. Це наша інтуїція шукає реальність, яка є глибшою, ніж те, що ми можемо побачити чи висловити. У «Чотирьох квартетах» Т. С. Еліот написав, що людство «не може винести дуже багато реальності» і що те, що ми знаходимо, часто є миттєвими «натяками та здогадками» щодо Реальності, яка знаходиться за межами нашого сприйняття. Відчуття, що смерть улюбленого нами християнина не зовсім реальна, вказує нам на Реальність, яку нам дали дізнатися, але яку ми поки що не можемо винести. Воно вказує нам на Реальність, в якій наша близька людина насправді і жива (більше, ніж ми коли-небудь ми бачили в житті), і реальна (реальніша, ніж наше нинішнє примарне існування).
Одного разу смерть перестане бути реальною
Якщо ви когось втратили, не дозволяйте нікому говорити вам, що ви втратили з’язок з реальністю, коли говорите: «Мені це поки здається нереальним». Натомість нехай це нагадає вам, що якось це буде не реально, зовсім не реально.
Може, в той момент, коли ми знову зберемося у світлі слави, ми спитаємо себе — з відчуттям приголомшливої радості, а не шокуючої печалі: невже це справді відбувається? Це справді реально? Можливо, тоді нам відповість Той, Хто вів нас із пробитими цвяхами руками весь цей час: «О, це реально, і це лише початок».