Не дивно, що кожне опитування та дослідження показують те саме: за останні два десятиліття спостерігається неухильне зростання кількості людей, які кажуть, що вони атеїсти, агностики, не релігійні чи не вірять «ні у що конкретне». Кожне наступне покоління є значно менш релігійним і менше відвідує церкву, ніж попереднє покоління.
Це має означати, що християни більше говорять зі своїми сусідами, колегами та друзями про причини, через які вони вірять, але цього не відбувається. Нещодавнє дослідження, проведене на замовлення Lutheran Hour Ministries, показало, що з 1993 року кількість християн, які сказали: «Я вважаю, що кожен християнин зобов’язаний ділитися своєю вірою», і кількість тих, хто сказав, що вони говоритимуть з іншими про переваги прийняття християнства різко впала (див. Spiritual Conversations in the Digital Age, Barna Report, 2018). Тому в той момент, коли потреба в євангелізації — у поширенні доброї звістки про Ісуса — зростає, — охочих робити це стає менше.
Чому ми не публічні
Чому? Є багато факторів. По-перше, говорити про християнську віру складніше. Покоління тому ви могли б припустити, що переважна більшість людей вірила в особистого Бога, потойбічне життя, моральні абсолюти, реальність свого гріха і мала глибоку повагу до Біблії. Християни зазвичай припускали існування цих понять (або «точок»), і євангелізація в основному поєднувала точки, щоб показати їм їхню особисту потребу в Ісусі. Однак ми більше не можемо припускати, що якась із цих основних ідей є загальновідомою або навіть прийнятною. Говорити про віру зараз означає працювати над встановленням основних понять, перш ніж дар спасіння Ісуса зможе мати будь-яке значення.
По-друге, говорити про християнську віру стало більш неприйнятним. У минулому ті, хто не вірив, зазвичай вважали релігію благом для суспільства, але «не для мене особисто». Але християнство і релігія загалом більше не сприймаються як такі, що позитивно впливають на суспільство або на індивідуальне життя. Від історії церкви, яка підтримувала рабство та релігійні війни, до нинішньої участі релігійних діячів у політиці та скандалах зі зловживаннями владою, недоліки та гріхи християнської церкви висуваються на передній план у нашій культурі. Особливий гнів викликають традиційні християнські погляди сексуальність. Говорити про віру зараз означає часто засипати ворожими питаннями.
По-третє, молодим людям неодноразово говорили, що «ніхто не має права вказувати іншим, у що їм вірити, тому вам не слід намагатися нікого навернути». Саме це твердження, звісно, суперечливе, оскільки воно робить саме те, що забороняє. Проте це гасло з величезною культурною силою, і молодим християнам важко не піддатися йому. Крім того, Шеррі Теркл у своїй книзі «Відновлення розмови» вказує на дослідження, які показують, що чим більше люди використовують соціальні мережі, тим менше вони здатні співпереживати або ставити себе на місце іншого, і тим більше вони нездатні розмовляти віч-на-віч із співрозмовником, який із ними не згоден.
Коротше кажучи, євангелізація сьогодні вимагатиме більше терпіння, мужності та вдумливості, ніж потрібно було покоління назад. І все ж таки заміни їй немає. Ісус сказав Своїм учням: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). У Дії 8:4 нам сказано, що після гоніння в Єрусалимі всі християни розсіялися (крім апостолів) і що вони «ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили». Очевидно, що не всі християни обдаровані чи покликані до публічних виступів. Це означало і означає, що кожен християнин розмовляв з друзями, сусідами та колегами про Євангелію.
Що нам потрібно, щоб бути публічними
Зрештою, те, про що нам найбільше потрібно відкрито говорити, — це не додаткове навчання (хоча це наполегливо рекомендується), а належна мотивація, що виникає з розуміння Євангелії, — що ми грішники, спасені благодаттю.
Існують, принаймні, три основні причини безплідності євангелізації. Недолік чутливості, якому протистоїть смиренність, що походить від усвідомлення того, що ми негідні грішники. Нестача сміливості, якій протистоїть сміливість, яка походить від усвідомлення того, що нас люблять беззастережно.
І, нарешті, байдужість. Ми оглядаємося довкола і бачимо, як люди щосили намагаються знайти сенс, задоволення, надію, впевненість. Найбільша причина, через яку ми тримаємо рот на замку, полягає в тому, що ми не любимо їх. Але Євангелія чинна любов’ю (Гал. 5:6). Тепер ви можете сказати: «Ну, так, я бачу, що маю бути таким смиренним, таким впевненим, таким люблячим, але я не такий». Але бачите, ви підтвердили думку. Проблема, зрештою, у наших серцях, а не в нестачі підготовки чи знаннь, як відповісти на всі запитання.
Згадайте жінку з Самарії, яку Ісус зустрів біля криниці. «З того ж міста багато-хто із самарян в Нього ввірували через слово жінки» (Івана 4:39). Чому? Вона не мала підготовки, але Він змінив її Своєю милістю, і тепер їй не потрібно було дбати про те, що подумають люди. «Прийдіть, — сказала вона, — подивіться на людину, яка знає всі мої невдачі і все ще любить мене». І вони прийшли. «А до жінки казали вони: Не за слово твоє ми вже віруємо, самі бо ми чули й пізнали, що справді Спаситель Він світу!» (Івана 4:42).
Господи, зміни наші серця, щоб у нас була любов до наших друзів, що в скорботі та погибелі, яка живила б наше сміливе, але смиренне свідчення про благодать, яку можна знайти тільки в Ісусі.